2013-11-26
У крамниці на вул.Коперніка у Львові поміж різноманітного музичного краму можна знайти і блискучу новеньку (само собою зрозуміло китайську) скрипку за 1.500-3.000 гривень. Це – дорого, чи дешево? Для простого непосвяченого перехожого ця ціна, що становить одну-дві офіційно визнані учительські українські зарплати, може видатися досить високою.
І тут постає питання – яким може бути інтерес цієї людини, якщо їй дається шанс за безплатно, чи за якусь символічну ціну квитка, побачити і почути скрипку, що коштує $3 000, або (ха-ха)…$800 000 чи $1 000 000, або (це вже зовсім не ха-ха) – $3.000 000?
Навіть для найбільшого циніка і сноба, які мають хоч якесь відношення не конче до музики, а до мистецтва взагалі – це могло б стати чимось неординарним. Щодня і щороку такого у Львові (і не лише тут) – не почуєш і не побачиш. Та нещодавно саме така нагода тут і трапилася. Для особливо емоційних і зацікавлених повідомлю, що на даний момент скрипки уже повернені до колекцій далеко за океаном і чекають наступного конкурсу.
Я почав, можливо, з останнього і не найголовнішого аргументу, стосовно події, що сталася нещодавно у Львові. Ідеться про Перший Міжнародний конкурс скрипалів Олега Криси, який проходив у Львові у кінці жовтня-початку листопада цього року.
Дотримуючись традицій і законів (зрештою – неписаних…), пасувало б відразу узятися за аналіз саме професійно–виконавської сторони справи, називати учасників, країни, розміри Премій… Про це уже чимало сказано поважними колегами на паперових і електронних шпальтах. Я ж, за усієї любові до музики, у першу чергу хочу виказати щире захоплення чимось іншим.
Подія, що сталася, вселяє оптимізм і оживляє велику надію на те, що деякі дуже важливі фундаментальні речі все ж існують і можуть мати місце не лише десь там за тисячу км. на захід, чи на північ від цього, вартого чогось кращого, міста – Львова. І заслуга тут не державних політиків, офіціозу від культури («вічний брак грошей, фінансування за залишковим принципом і т.д. і т. п.»), чи теперішніх діячів від культури, чиє найвище натхнення – у колекціонуванні і погоні за девальвованими ними ж регаліями.
Питання – чого ж іще треба цьому, напевно, не голодному сивочолому, знаному у світі професору, котрий міг би собі вже дозволити лише спокійно навчати десь там у Рочестері своїх обдарованих учнів, давати майстер-класи по світу, виступати у престижних залах і писати СD у цивілізованих країнах?
Виглядає, що йому цього недостатньо, бо має окрім мистецького ще й якесь інше високе покликання. Як на мене, то це видно уже у його постаті на сцені, у манері представляти своє мистецтво – зовні дуже шляхетно і стримано і у той же час з якоюсь благородною вишуканою пристрастю і глибиною. Цього навряд чи можна когось навчити, як і з іншого боку – когось, хто це вже має – позбавити.
Це, безсумнівно, передбачає і усі інші риси і характеристики особистості, котрі вже не пов’язані з її основною діяльністю-фахом, а говорять про неї, як про людину у суспільстві та її чесну і благородну за будь-яких обставин позицію.
То ж чи міг цей справжній митець, справжній інтелігент і справжній патріот, маючи хоч найменшу можливість, не втілити у життя свій благородний намір? Звичайно ж – ні.
Але це ще не все. Коли загоряється один яскравий факел, то починають спалахувати і інші. Так починає творитися щось добре, справжнє і позитивне. А це таке потрібне і необхідне для усіх! І не лише для Божих помазаників, чи для простих чесних і щирих. Це стає потрібним і усій армії тих вищезгаданих «колекціонерів», бо як би себе не обдурювати, кожен знає справжню ціну і собі, і речам у цьому житті. І без отого справжнього – все-рівно буде чогось бракувати і на душі буде тяжко, і з роками – чим далі, тим більше.
Отож, це дуже цінно і вселяє оптимізм, що благородне починання Олега Криси щодо проведення такого конкурсу у Львові, як і втілення цілого «Проекту підтримки молодих талантів України», не було «поховане» у бюрократичних демагогіях офіціозу, а знайшло підтримку і реальне втілення завдяки енергії і високій культурі конкретних ділових людей. Честь їм і хвала!
Що до самого маестро Криси, то, окрім майстра у справі виконавства і виховання молодих талантів, він цього разу виступив і як великий стратег-патріот. Ну хто там, за наявності немалого світового скрипкового репертуару 20-го ст., спеціально шукав би твори українського композитора Івана Карабиця, чи «маловідомого у світі» (згідно недавньої статті-інтерв’ю у журналі «Країна») Мирослава Скорика, десь там у Нью-Йорку, Рочестері, Відні, Кельні, Йокогамі, Москві…?
Шеф конкурсу свідомо і далекоглядно включив саме цю музику до «обов’язкової» програми конкурсу. Кращого способу популяризації української музики у світі годі й придумати.
Та і сам факт проведення такого солідного культурного міжнародного заходу, що відтепер буде проходити у Львові кожних три роки, є дуже престижним для цього європейського, з давніми музичними традиціями міста.
Статус і солідність будь-якого міжнародного конкурсу визначається і широтою географії його учасників, і вагомістю та авторитетом відомих у світі імен-особистостей, що запрошені до складу журі, і рівнем складності запропонованої для виконання у турах змагання програми, і солідністю гонорарного фонду, і ще іншими важливими критеріями-ознаками.
І все ж деякі з цих пунктів можуть бути якісно забезпечені лише завдяки авторитету Особистості, якій такі ж самі авторитети повірять і відгукнуться. За усієї важливості фінансової сторони справи, цей аргумент є надзвичайно важливий і потрібний, особливо коли розпочинається щось нове і вперше. Дуже велика відповідальність і ризик полягає у тому, щоб цей «перший» раз пройшов успішно, гідно у всіх відношеннях і таким чином уже з першого разу став запорукою і рекламою для його наступного проведення.
І ось тут треба згадати про ще одну ознаку «серйозності» чи «несерйозності» подібного заходу – його етичний рівень, рівень самоповаги і шляхетності членів журі, або…рівень корупції і обов’язкової її ознаки – провінційності і містечковості.
З радістю і гордістю хочеться відзначити, що, не дивлячись на «небезпечні вітри», що почали-було віяти, білосніжний корабель під твердою рукою його мудрого капітана, благополучно і незаплямованим дістався до свого першого кінцевого порту. Браво!
Тим часом хочу нагадати, що Львів уже «знавав» Міжнародні конкурси, після яких недобра слава розліталася по усьому світу (лауреати по півроку і довше вибивали свої гонорари через міжнародні суди, журі, діючи за «понятіями», «різали» когось на якомусь турі, потім розкладали «пасьянс» по-новому (бо ж дзвінок з Києва – серйозний!...) і повертали «зрізаного» – уже з поїзда (!), він ставав Лауреатом, а згодом і в Метрополітен-Опера заспівав. Але ж не завжди телефон увімкнений, і скількох з поїзда не зняли!?..
Подібні «традиції» у тій чи іншій мірі культивуються на багатьох конкурсах по усьому світі, але флагманами і законодавцями моди у цій чорній справі майже завжди є «наші» колишні, чи й сучасні землячки з совдепівським минулим. Зрештою, до серйозних конкурсів, які бережуть своє високе реноме, їх уже і не підпускають.
Чистоту, що була на Першому Міжнародному конкурсі скрипалів Олега Криси, забезпечило і по справжньому інтелігентне та високореномоване журі, до складу якого були запрошені яскраві особистості з Америки, Австрії, Японії, Польщі, Росії і України.
Не вважаю за відповідне у межах і форматі цієї статті вдаватися до тонкощів аналізу самого виконавства під час трьох турів конкурсу. Більш відповідним і доречним у даному випадку є зробити загальні і, можливо, стратегічні висновки і підсумки від цієї неординарної події.
Отже, конкурс поставив питання і до великої міри дав відповідь – на якому рівні, і, що важливіше, на якому шляху перебуває сьогодні скрипкове виконавство і виховання в Україні і у Львові?
Справа зовсім не у тому, що жоден представник з України не став Лауреатом, а до Третього туру був допущений лише один і не удостоївся хоча б поділеної Третьої Премії! У даному випадку це вже лише наслідок. Важливішим зараз є зрозуміти – це прикра випадковість, чи, все ж, закономірність, що має свої причини.
Львів ніколи не був «скрипковою» периферією Європи. Львівянин Кароль Ліпінський свого часу трактувався як гідний конкурент свого сучасника Нікольо Паганіні, а Жак-Фереоль Мазас, на чиїх вправах-етюдах і зараз виростають і Івасики та Марічки у Львівській Десятирічці, і їх ровесники десь на Мангетені у Нью-Йорку, – теж жив у Львові. А ще один львів’янин, Станіслав Севрачинський, свого часу був учителем, ні більше – ні менше, Генриха Венявського і Йозефа Йоахіма. Цей останній був учителем Леопольда Ауера, а вже від цього майстра «раптом» розпочалася славна російська скрипкова школа з усіма наступними зірками світового рівня (Хейфец, Цимбаліст, Мільштейн, Ойстрах, Коган…) і так через «Совєтську скрипкову школу» (при її оплоті – Московській консерваторії) аж до наших днів.
Отож, Олег Криса – не хто інший, як чийсь талановитий пра-пра-пра…внук. Це закономірно, природно і логічно.
Якось один мудрий чоловік сказав: «ми, щоб досягати успіхів і йти далі, не можемо відкидати досвід і здобутки попередників, ми стаємо на їхні плечі, і той, хто йде за нами, повинен мати шанс ставати на наші».
Ось це останнє – річ дуже відповідальна і знаходиться не лише у площині професійній, а і у площині духовності і моралі. Якщо є славне минуле, з якого ти користаєш, то мусиш мати відповідальність і обов’язок перед ним.
Конкурс Олега Криси у Львові показав, що подальші шляхи-дороги нашої теперішньої скрипкової школи якісь не надто чіткі і що до сповідуваних основних цінностей – викликають сумнів.
Свого часу «патріарх» Львівської скрипкової школи Дмитро Лєкгер, лекції якого ще добре пам’ятають чимало скрипалів Львова, з фанатичною принциповістю і педантизмом наполягав на тому, що у скрипковій педагогіці не може бути нічого приблизного. Результати були не лише поодиноко-феноменальні, а і загально-фундаментальні, що і є ознакою справжньої Школи.
Скрипка, як відомо, належить до «надемоційних» інструментів. І все ж справжня добра Школа ніколи не допускає принесення в жертву добротного ремесла заради сумнівних «пристрастей».
Про яку «музикальність» може іти мова, коли вже перше проведення теми-мелодії в Алєманді (Перша Партіта Й.С.Баха) закінчується дуже сумнівним щодо інтонації інтервалом? Приблизно виконуються і кожні дві скомкані, але «пристрасні шістнадцятки»? Навіть у елементарному штриху «по два легато» (у Дубль) друга нота хронічно з’їдається!
Що ж до власне музики, то уся Партіта представляється лише у двох нюансах – «тихо» і «дуже голосно». Звичайно, тут уже справа і інтелекту та художнього смаку виконавця… Але ж «п’ять копійок» до «образу» міг би додати-підказати ще й професор… Нажаль усе зводилося до одного – «брати бика за роги!». Такий підхід не вписується (і ніколи не вписувався) у смаки і традиції музикування цивілізованої Європи, до якої ми, здається, йдемо. Позаяк і Журі було не з джунглів чи прерій, то і їм це не засмакувало.
А тим часом американські корейці і китайці, (учні Олега Криси і не тільки…), чи німецькі японці, як і один-єдиний представник від Росії (Московська консерваторія) – учасники першого туру, спромагалися видобувати з того ж Баха до п’яти і більше градацій нюансів і фарб у шкалі від «дуже тихо» до «помірно голосно», не говорячи вже про усі якісні артикуляції, штрихи, інтонації, не шарпано-скрипучі, а повнозвучні акорди і т.д. щодо ремесла.
Якісь десять чи більше років тому професор зі світовим ім’ям Альберто Лисий (з українським корінням) зі Швайцарії, даючи показові уроки у Львові, наголошував, що Сонати і Партіти Й.С.Баха не можна «пиляти» як етюди-вправи. Це найглибша музика найвищого ґатунку. Але… жодної інтонаційної чи артикуляційної неточності, чи просо приблизності – не допускав.
І після вже «подоланих» у ранньому віці Паганіні, Чайковських, Сібеліусів… наші, без сумніву талановиті, петрусі-маринки, потрапляючи до його Академії, мусіли знову сідати на «елементарні» гами.
Це було вже досить давно і, здавалося б, з цього хтось мав уже час зробити висновки. Без цієї «корекції» нашої теперішньої школи(?) нам нічого доброго у світі не світить. Але… простіше і безпечніше талановитих дітей відправити до Швайцарії, Австрії…А що на усіх талановитих і здібних цих «можливостей» не вистачить, то це уже проблеми їхні і їх батьків. «На всєх всєго нє хватіт» – казав славний совєтський комік Аркадій Райкін. Щоправда це стосувалося тодішніх гастрономічних дефіцитів. Зараз з цим легше та з іншим стало важче…
Благородний жест – як Олега Криси, так і усіх організаторів і спонсорів Конкурсу – важко переоцінити. Та все ж хочеться, щоб у найближчому майбутньому на серйозних престижних конкурсах гідно виступали і перемагали не лише українці з Австралії чи корейці з Канади, але… нехай навіть не українці, але зі Львова.
Відкиньмо часи Ліпінського, Мазаса, Севрачинського (18-19ст.), а згадаймо львівських «скрипкових метрів» 40-80х років учорашнього 20-го ст. Ниточка історії кожного з них (Юрій Крих, Дмитро Лекгер, Леся Деркач, Костянтин Михайлов…) обов’язково потягнеться до усіх з вищезгаданих світил світового рівня. Усі вони через покоління були чиїмись пра-правнуками. Сьогодні їх знання, досвід, смак, секрети… передають їхні учні-професори. Подібною історією і традиціями в Україні може похвалитися хіба ще Одеса і, якоюсь мірою, Київ.