«Стараюся тримати пульс напруженим»

 zaxid.net

  2019-10-28

У Львові кілька днів перебував видатний скрипаль Олег Криса, який уже понад півстоліття причаровує і дивує виконавською майстерністю світову музичну спільноту.

Львів'янин, котрий уже тридцять років живе і працює в Америці, лауреат численних міжнародних конкурсів скрипалів, почесний професор Львівської музичної академії ім. Миколи Лисенка, професор Істменської музичної академії (США, Рочестер) , Маестро має навдивовижу великий репертуар. А музикознавці в один голос говорять про те, що грі Олега Криси притаманні особлива вишуканість і стилістична довершеність. Саме тому скрипаль концертує по цілому світу, співпрацює з найкращими диригентами та оркестрами. Афіші найвідоміших сцен, схвальні відгуки спеціалізованих музичних видань, величезна дискографія – все це свідчення невичерпних, скидається, можливостей музиканта.

Про деякі деталі Міжнародного конкурсу скрипалів імені Маестро, добрий поштовх у кар’єрі його учасників, також концертування, викладання і не тільки – далі у розмові із 77-річним Олегом Крисою.

Як перебігав ваш конкурс?

Не люблю говорити, що це – мій конкурс. Це міжнародний конкурс в Україні, у Львові, це міжнародний конкурс скрипалів, котрий відбувся вже втретє. Я дуже щасливий, що цього річ приїхало значно більше учасників, ніж 2013-го та 2016-го. І, на мою думку, рівень значно вищий, ніж у попередні роки. Конкурс здобув признання і розголосу. Я знаю, що перед третім туром прослухалися 120 тисяч музикантів. Це величезне досягнення!

Вперше нас підтримала держава – одним із спонсорів є Український культурний фонд. Конкурс набирає силу, набирає признання, набирає авторитет. Коло розширюється, число учасників збільшується, географія – теж. І, як признання цього, приїзд до Львова до із Лондона представників авторитетного видання – журналу The Strad (від прізвища Страдіварі. — Т.К.), а це – дуже важливо, бо інформація про конкурс розійдеться цілим світом.

Не відслідковували долі переможців попередніх конкурсів?

Щодо переможців першого конкурсу, то Маркіян Мельниченко (Австралія) отримав посаду професора в Мельбурні, а Да Соль Чжон (Канада) зараз працює в найпрестижнішому, найстаршому і найбільшому оркестрі «Нью-Йорк філармонія».

Переможниця другого конкурсу Еллі Су (Америка – Південна Корея) дуже активно концертує світом, багато музики записує. І я дуже радий, що вона вже двічі приїжджала до нас. І ще обіцяє приїхати.

Все вище викладене говорить про те, що перемога на нашому конкурсі дала їм добрий поштовх у кар’єрі.

Назвіть, будь ласка, переможців цьогорічного змагання.

Перша премія – Євгенійс Чеповецкіс (Латвія), друга – Костянтин Лукинюк (Україна), третя – Дмитро Удовиченко (Україна). Спеціальні призи: Тарас Зданюк (Україна), Юкіко Уна та Даічі Накамура (Японія), Хавіх Анна Еліа Елдерс (Нідерланди). Приз глядацьких симпатій отримав Костянтин Лукинюк.

Серед переможців є ваші студенти?

Так, Костянтин Лукинюк, який навчається Істменській школі музики. Він з Чернівців, і я дуже радий, що він приїхав до мене в Америку на навчання. А ще більше радий, що він тут, на конкурсі, отримав другу премію, що є ознакою і його таланту, і нашої роботи. Фінансова сторона питання – теж незле, бо переможці (перше, друге і третє місце) отримують двадцять, десять і вісім тисяч євро.

Скільки загалом маєте учнів у Рочестері і звідки вони?

У мене вчаться вісімнадцять скрипалів. Щодо географії, то це Америка, Китай, Японія, Корея, Україна.

На конкурсі скрипалів

Чи можете сказати, що в останні роки змінилося ставлення молоді до музики? Можливо, не хочуть грати творів, які ви грали?

Я думаю, що перед ними стоять майже такі завдання, які стояли й перед нами. Інша справа, що зараз в цілому світі спостерігається спад цікавості до професії музиканта. На жаль, вона вже не така престижна. Та й фінансово не дуже вигідна. Але! Маємо наш конкурс, є інші конкурси, цікавість до них неабияка – значить, музика живе! Тому на всі процеси потрібно дивитися позитивно. Також – брати активну участь у збереженні і розвитку мистецтва. В такий спосіб, думаю, справимося з усіма труднощами.

Окрім викладацької роботи, що ще цікавого мали? Я говорю про концертування.

Гастролюю зараз трохи менше, бо мені вже не двадцять років. Але й далі дуже активно їжджу світом – викладаю. І цей процес триває з 1967 року. Отакий великий шмат часу. І ніколи не припиняв викладання. Також маю записи. Так що стараюся триматися активним. Щодо концертів. Так, їх стало менше. Але я не дуже за тим сумую. Слава Богу, награвся вже досить.

Але ж є щось таке, що завжди хочеться грати?

Так, безперечно. Це класика. Вона вічна. І ніколи того, про що мрієш, у виконанні класики не досягаєш, бо це дуже високий рівень, дуже багатий, невмирущий. Це можна порівняти тільки-но з наближенням до горизонту. Що ближче підходиш, то далі він є. Скажімо, я записую зараз твори, які вже записував раніше. І тепер вертаюсь до них вже на іншому рівні. А потім, переслуховуючи, роблю висновок, що треба переписати, бо потрібно переосмислити, і т.д. Отже, є оновлення. А є повернення до речей, котрі вже виконував, з трошки іншим розумінням, під іншим кутом, а тим паче, якщо йдеться про виконання з іншим партнером.

Невдовзі світ святкуватиме 250-річчя від дня народження Бетховена. Ясно, що весь світ гратиме твори Бетховена – і симфонічні, і камерні. У свій час, у 90-х роках, я записав всі його десять сонат із видатним українським піаністом Миколою Суком. Вони отримали прекрасні рецензії. Але тепер ті сонати гратиму з іншим партнером. І, я думаю, ці твори будуть трохи іншими – з'являться інші деталі. І це дуже підштовхує до подальших пошуків. Тому що як ти скажеш собі: «Я вже все знаю», значить, нічого ти не знаєш…

Вище ми говорили про те, що ваше виконавство тримається на класиці. А чи тепер хтось пише якісну скрипкову музику?

На щастя, я завжди контактував із сучасними композиторами. Це було і в Києві, і в Москві, і в Америці. Наприклад, обов’язковим твором у третьому турі нашого конкурсу був концерт Євгена Станковича, написаний недавно, 1975 року. Всі фіналісти грають цей концерт.

Йдеться не тільки про те, що ми зі Станковичем – приятелі і цей його концерт присвячений мені. Ні! Це пряма пропаганда української музики.

Також на першому нашому конкурсі учасники грали Концерт для скрипки з оркестром №2 Мирослава Скорика. На другому до обов’язкової програми входила Камерна симфонія для скрипки з оркестром №1 Віталія Губаренка. І на четвертому конкурсі знову ж таки буде концерт українського композитора з оркестром. Але також це не виключає, що у нас завжди є у списку сонат для скрипки і фортепіано, які виконуються у другому турі (скажімо, Брамс, Бетховен, Прокоф’єв, Барток), і Лятошинського соната, яку, на жаль, цього року не грали, але вона існує.

Отже, одним із завдань нашого конкурсу є пропаганда української музики. Принагідно додам: коли мене запитують, як я ставлюся до сучасної музики, відповідаю: є музика високого рівня, і байдуже, коли її написано – у XVIII столітті чи нині.

Ви вже тридцять років живете в Америці.

Так, ми переїхали 1989 року.

Ви всі ті тридцять років не полишали України, часто додому приїжджали.

Це правда. Родина моя тут, мама моя тут (мамі Олега Васильовича 95 років – Т.К.). Але мої приїзди до України – це комбінація: і родину відвідати, і виступити з цікавими програмами. В Україні у мене два рідних міста – Львів і Київ. Серед тих творів, що тут нещодавно грав, – це було нібито повторення, але знову ж таки, на мій погляд, – дуже цікавий цикл «Розвиток скрипкового концерту». Виконував його кілька місяців, і це були дванадцять концертів для скрипки з оркестром – починаючи від Баха і закінчуючи українськими композиторами. Це був виклик собі і публіці. Все пройшло дуже успішно. Відвідувало концерти багато людей – зали були повні. Зараз-от конкурс, який дуже успішно розвивається. І, звісно, найголовніше – моя родина. Тому, коли буваю в Європі, завертаю до Львова. Або спеціально приїжджаю.

Де у Львові обов’язково буваєте кожного разу?

В першу чергу, біля ратуші. І поблизу – де Бернардини. Також мене ноги ведуть до старих стін на Вірменській. Люблю перейтися й кафе, а вони одне краще за другого.

А з друзями встигаєте зустрітися?

Звичайно! Говоримо про всяку всячину. І про особисте, і про музику, й про проєкти, й про новини. Хоча й без мого приїзду до Львова ми з друзями дуже активно спілкуємося і в будь-який час – зараз достатньо для цього засобів. Але, звісно, набагато приємно поспілкуватися наяву, ніж, припустимо, телефоном.

Напевно, Олегу Васильовичу, не заперечуватимете мені, якщо скажу, що ваша робота дуже виснажує і фізично, й емоційно. Як відновлюєтеся?

По-перше, є великий досвід. По-друге, абсолютно точно вивірено: не потрібно переживати, коли втомився й буквально валишся з ніг. Це минає! Просто потрібно вміти дати собі з тим раду, а особливо – в перші дні втоми.

Я дуже добре знаю ті стани, а найбільше вони даються взнаки при відвідуванні Далекого Сходу, де я часто буваю. Тривалі перельоти, різниця в часі (дванадцять – тринадцять годин) і все навпаки! Перші два дні тримаюся, а потім починається. Регулюю! Навчився заплющувати очі хай на п'ятнадцять хвилин де завгодно. Маю щастя вміти заснути і в поїзді, і в літаку, і в ресторані.

Отож я в тому плані добре тренований! Також стараюся не вживати сильних медикаментів – самоврегульовуюся. І тому мені вдається й на іншому кінці світу дуже швидко ставати до роботи. Тим паче, що сучасні умови – дуже стислі.

Коли тебе запрошують, то не враховують в порядку денному три – чотири дні на адаптацію. Повне навантаження розпочинається чи не з трапа літака – в тебе кожного дня майстер-класи, сім–вісім студентів за день. Треба налаштовуватися на те, що приїжджаєш не у відпустку, а на роботу. І відповідно коригувати самопочуття.

Як часто вдається бачитеся зі синами, котрі живуть в Америці, але ж далеченько від вас?

Ми на постійному телефонному- та Інтернет-зв’язку. Щодо приїздів одне до одного, то вже кому як вдається. Швидше я до них їду, тому що в мене географія і можливості є більші. Я можу пропустити якісь уроки, а потім їх «віддати». А Тарасу (старший син Олега Криси був три роки директором і диригентом Львівського філармонічного оркестру, а зараз, по закінченні контракту, повернувся до США.– Т.К.), який диригує, чи Петру, який грає спектаклі (є музикантом оркестру Ванкуверської опери. – Т.К.), це важче зробити, бо важко перенести на день, два чи тиждень репетиції, де задіяне велике число людей. Але ми часто зустрічаємося.

Сини продовжили родинну музичну лінію. А як онуки?

У Тараса дітей нема. У Петра – два хлопці. І вони не є музикантами, але музику люблять і поважають. Старший закінчив університет в Бостоні, звукорежисер. Молодший зараз вчиться в Монреалі в університеті на другому курсі, наразі визначається з професією і дуже цікавиться архітектурою і фотографією. Як буде далі, побачимо.

Можливо, онуки вже мають власні сім'ї?

Старший призначив на січень весілля. То, може, у найближчій перспективі я стану прадідусем.

Не можу не запитати, чи оговталися ви, Олегу Васильовичу, після трагічної загибелі шість років тому дружини Тетяни Чекіної?

Дуже допомогла мені родина. Всі тоді з'їхалися до мене, і ми пробули разом понад місяць. Це дуже сильно підтримало. Відчував я підтримку не тільки від них, а й від друзів. Через день-два після того, як це сталося, було море квітів. Й колеги мене дуже підтримали, зазначаючи, яке велике значення Таня мала в їхньому житті. Коли це сталося, був приспущений прапор на університеті. На великий концерт пам'яті Тані, в якому взяли участь колеги і студенти, прийшов особисто президент університету. А потім мої друзі організували концерти пам'яті в Японії і Кореї – в Токіо і Сеулі. Також – в Іспанії та Америці. Також в Україні – у Києві та Львові.

Велика подяка молоді, яка пам’ятає Таню. Я взагалі весь час спілкуюся з молодими. І це дуже-дуже мені допомагає.

На підсумок розмови не можу не запитати про найближчі плани.

Я щойно повернувся з Києва, де грав концерт з «Київськими солістами». Звучали цікаві твори, поважні і досить специфічні. Грали Віталі, Моцарта, Шостаковича, Прокоф'єва, Баркаускаса та Станковича. Деякі речі ми виконували з японською скрипалькою Чиє Савада. Тут, у Львові, на конкурсі, я потрапив у бурхливий вир творчих і фізичних переживань. Зараз матиму маленьку перерву. А потім знову поїду на майстер-класи в Японію. Згодом – у Китай. Також братиму участь у фестивалях і записуватиму музику. Так що стараюся тримати пульс напруженим, не втихаючим.


TwitterLinkedInDigg
We use our own or third party cookies to improve your web browsing experience. If you continue to browse we consider that you accept their use.  Accept  More information