«Культуру тяжко вичислити»

2013-10-09

Розмова з маестро Олегом

Рік тому відзначив своє 70-річчя скрипаль, музичний педагог, почесний професор Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка, Московської консерваторії, Інституту ім. Гнесіних (Москва), професор Eastman School of Music і Manhattan School of Music (США), почесний член Японської струнної асоціації викладачів Олег Васильович Криса, батьківщиною якого є Україна.

Уже більш ніж 20 років віртуоз скрипки живе у США. Він щемно говорить, що готовий був би повернутися в Україну, якби тут були інші умови. А поки що їздить в Україну з концертами та започатковує міжнародний конкурс скрипалів свого імені.

Перший Міжнародний конкурс скрипалів Олега Криси відбудеться у Львові восени 2013 року.

«Так склалося…»

– Шановний Олеже Васильовичу, Ви живете у США, об’їздили світ, не так часто буваєте в Україні. І ось, якось доволі несподівано, вирішили організувати музичний конкурс в Україні. Що це, звичайна ностальгія чи щось інше?

– Не зовсім погоджуюся з Вами, що я не часто буваю на Україні. Якраз досить часто тут буваю – раз на рік, а може, і двічі. Може, раз на два роки. Але я постійно приїжджаю.

– Отже, американський слухач і глядач усе-таки частіше бачить Вас, аніж український?

– Так склалося…

«Українцям є чим пишатися»

– А що для Вас означає українська скрипкова музика, українські композитори, пане Олеже?

– Я мав радість і щастя спілкуватися з сучасними українськими композиторами, ще коли вчився в Москві. Ми разом із Мирославом Скориком[1] грали його Сонату. Потім записали її. До речі, тільки зараз вона вийшла на компакт-диску. Нарешті… Тож то така для нас історична подія, історичний запис.

Пізніше, коли переїхав у Київ, були тісні контакти зі Станковичем[2], із Карабицем[3], зі Штогаренком[4]… І я був дуже радий, що виконував їхні твори. Наприклад, це перше виконання Концерту Скорика, яке відбулося спочатку в Києві, а потім у Львові. Потім я виконав його Другий концерт у Лас-Вегасі, потім – Другу сонату в Нью-Йорку. То були такі постійні контакти. І я, за можливості, пропагував його музику.

До речі, мушу сказати, коли я вперше ставив (тоді була ще вінілова пластинка) запис Першого концерту Скорика Давиду Федоровичу Ойстраху[5], він уважно прослухав, нічого не сказав, тільки: «Постав ще раз».

– Сказане устами такого метра, мабуть, багато значило?

– Так. Я відразу поставив ще раз… Він каже: «Попроси композитора партитуру». І я передав усе це Мирославові. Уже не пам’ятаю по датах, як дійшла партитура до Давида Федоровича, в усякому разі він мені сказав: «Ти почекай, я розберуся зі своїм часом». Я чекав, але, як не прикро говорити, він помер… і так і не виконав… Але він був дуже прихильний до музики Скорика. І навіть коли я грав на конкурсі Чайковського, Давид Федорович запропонував мені виконати Сонату Скорика як твір сучасного радянського композитора. Ось така давня історія…

Потім я грав Камерну симфонію №1 Губаренка[6], виконував концерт Штогаренка з Київським державним оркестром під керуванням Володимира Кожухаря[7]. Також виконував камерні твори цих композиторів.

Це прекрасні українські композитори… За можливості… Ні, не так… Їх просто необхідно пропагувати у світі, пропагувати українську музику через їхні твори. Це музика на найвищому інтернаціональному рівні. І я взяв собі за обов’язок це робити.

Ще хотів би сказати про Валентина Сильвестрова[8], з яким я також дотепер спілкуюся. І виконував його твори. Записував його Перший квартет.

Для виконавця надзвичайно важливо виконувати сучасну музику. Загалом, я не робив би такої межі між сучасною музикою і минулою. Сучасна музика, як і минула, може бути й доброю, й поганою. Я вибирав – чи мені так щастило? – кращі зразки. І де б їх не виконував, вони мали прекрасну реакцію публіки, прекрасний відголос і чудові рецензії. Я щасливий від того, що граю музику українських авторів.

– Скорик, Губаренко, Сильвестров – це, як і Ви, метри музики. А от теперішні композитори молодшого покоління – Вас із ними щось пов’язує?

– Так сталося, що якось я почув музику Наталії Рожко[9]... Ми почали спілкуватися, розмовляти… І так якось само по собі виникла ідея нового концерту для скрипки, який вона висловила бажання написати. Це тривало приблизно рік.

Це концерт Наталії Рожко – Концерт для скрипки з оркестром – я виконував у Києві в Національній філармонії України у 2007 році разом з Національним симфонічним оркестром України, диригував яким його художній керівник Володимир Сіренко[10].

Але тепер, у зв’язку з відзначенням мого 70-річчя, вирішив виконати його ще раз і в Києві, і – вперше – у Львові. Тому що це концерт, який присвячений мені. І на концертах на честь мого 70-річчюя хочу виконати твори, присвячені мені. Це Concerto Grosso №3 Шнітке[11], концерт Наталії Рожко. І потім класичний концерт Брамса.

Тож я дуже радий, що цей концерт Наталії Рожко представлю і в Києві, і у Львові. Спеціально у Львові, тому що він там ще не виконувався.

– Часто можна почути, що українська класична музика маловідома, така собі містечкова, провінційна, що у світі її мало знають, мало виконують…

– Погоджуюся, її мало грають. Але категорично не погоджуюся, що це провінційна і якась другого сорту музика. Знову ж таки, підкреслюю: залежить, яка музика! В часи Баха також не все було геніально! Так що, погоджуюся, вона маловідома. З різних причин… Питання треба ставити інакше: як зробити її відомою! Виконавці можуть частіше її презентувати, можна проводити більше пропаганди, але, наголошую, що авторські концерти у багатьох містах Америки, які зорганізував палкий прихильник української музики Вірко Балей,[12] мали величезний успіх.

На жаль, музика українських композиторів не настільки відома, як музика Прокоф’єва чи Шостаковича, але наше завдання – людей, організацій – активно пропагувати нашу рідну українську музику. Адже ми маємо просто чудову музику і прекрасних композиторів. І тепер, і в минулому. Мій власний досвід – тому підтвердження.

«Українські скрипкові концерти»… якби виходили частіше такі записи»

– Ви активно пропагуєте українську музику у світі. Так, за Вашої участі з’явився диск «Українські скрипкові концерти»…

– Дуже радий, що вперше, вперше у світі вийшов диск «Українські скрипкові концерти», де я виконую концерти Андрія Штогаренка, Віталія Губаренка і Мирослава Скорика. Цим записом зараз зацікавилися в низці країн.

От якби виходили частіше такі записи з класичною музикою. Я не говорю тільки про скрипкову музику. Це був би дуже важливий крок. Це дуже допомогло б світу краще пізнати українську культуру.

– Пане Олеже, цей диск вийшов...

– Так, в Америці…

– А в Україні його якось розповсюджують? Чи тільки в Америці?

– Його розповсюджують у світі… Але в Україні… нема джерел для цього розповсюдження. Саме в Україні вів розмову про таку можливість. Ми працюємо над цим. Наскільки мені відомо – і це страшно навіть сказати – в Україні немає магазинів, де продають класичну музику. Маю на увазі диски.

– Магазини є…

– Так, але з класичною музикою великі проблеми. Практично, це тільки деякі… Але не так, як в інших країнах.

Зрозуміло, що все можна тепер через Інтернет знайти і виписати. Це не проблема. Але магазини необхідні. Необхідні! Тому що приємно взяти в руки, подивитися, почитати…

«Ми прагнемо показати українську музику світу»

– Пане Олеже, як виникла ідея проведення такого конкурсу?

– Уже кілька років тому до мене зверталися різні люди з пропозицією: чи не пора? Якось так не дуже на це дивився позитивно, тому що… Якось дивно почувався. Моїм іменем назвати конкурс?.. Та й були вже приклади. Імена і конкурси музикантів поєднувалися. Деякі з них успішно. Але якось так обережно ставився. Але час іде…

І ось до мене звернувся керівник львівської громадської організації «Мистецьке об'єднання «Світ класичної музики» вже з конкретною пропозицією. Не просто: от добре було б, а досить цілеспрямовано, конкретно… І я зрозумів, що ця ідея може ввійти в життя. І погодився.

По-перше, я вирішив, що це буде у Львові. Все моє дитинство і, так сказати, база музична почалися у Львові.

– Отже, все-таки, трохи ностальгії є?

– Є. Звичайно, трохи є… Я подумав, що може, в Україні не так уже й багато скрипкових конкурсів. Можна спробувати. І зробити якісь відмінності – у програмі, у проведенні. Щоб він чимось відрізнявся.

Щодо мети конкурсу… Не кажу, як казав колись жартівливо незабутній професор Столярський про свою школу в Одесі: «Школа імєні мінє»… То не є головне завдання. Головне завдання – привернути увагу до української класичної музики, привернути увагу до молодих виконавців з України. А також з інших країн.

У мене великі зв’язки в інших країнах. Треба розповсюджувати класичну музику, доносити до широкого загалу. Тому, це було б просто прекрасно, якби в таке чудове інтернаціональне місто, місто з величезними музичними традиціями з’їхалися молоді таланти.

Іще одна з причин проведення такого конкурсу – ми мусимо активно пропагувати українську музику. Бо маємо чим і ким пишатися. Тому ми, організатори конкурсу, плануємо (надіюся, що це вдасться) у третьому турі зробити виступи з оркестром із двома концертами. Один із цих концертів має бути обов’язково українським. А другий – на вибір конкурсанта.

На цьому конкурсі обов’язковим до виконання буде один зі скрипкових концертів Мирослава Скорика. Там буде список. Чому Скорик? Тому, що він творить прекрасну музику. Тому, що він один із найбільш знаних у світі українських композиторів. Немало творів Мирослава Скорика вперше звучали на публіці у моєму виконанні. Музика нас зблизила – ми давні друзі. І це також важливо.

Власне, так ми прагнемо показати українську музику світу. Молоді виконавці, особливо з інших країн, шукатимуть твори українських композиторів, вивчатимуть їх, вникатимуть у їхній зміст, у їхню душу, виконуватимуть їх, будуть бачитися з композиторами… Так через музику вони пізнаватимуть Україні, українців, нашу культуру, наше життя. Музика може поєднувати не тільки людей, а й народи, країни. Це також важливо.

Звичайно, ми сподіваємося також, що конкурс допоможе виявити нові імена.

Ось така низка причин сприяла моєму зацікавленню ідеєю конкурсу.

Тим паче, керівник «Світу класичної музики» дуже конкретно повів справу…. І я захопився цим… Ми почали працювати далі... Відчули підтримку львівської консерваторії, Міністерства культури України. У мене була зустріч із попереднім міністром, паном Михайлом Кулиняком. Він обіцяв велику підтримку. У чому це виразиться, поки що не знаю, але в нас була дуже гарна розмова.

– Ви сказали, що Львів – інтернаціональне місто. Часто говорять навпаки, мовляв, Львів – дуже національне, навіть націоналістичне місто.

– Це, напевне, тому, що у Львові більше, ніж в інших містах, говорять українською. Є специфічний галицький акцент. Є дуже сильне, нестримне бажання бути справжнім українцем. Хіба це погано – бути патріотом?

Але також пригадайте, скільки там національностей. І поляки, й росіяни, й угорці, й вірмени… Думаю, це абсолютно інтернаціональне місто. І, водночас, дуже патріотичне.

– Усе ж таки, чим Ваш конкурс відрізнятиметься від інших? Ви сказали, що на конкурсі обов’язково звучатиме українська музика.

– На конкурсах імені Миколи Лисенка та імені Богодара Которовича також звучить українська музика. Але я спеціально так зробив, щоб українська музика звучала більш активно – саме у фіналі. У фіналі з оркестром. Це більше робить, так сказати, пропаганду української музики. Це більша значимість – виконання обов’язкового концерту власне у фіналі.

Там ще будуть якісь організаційні деталі. Скажемо так, маленькі відмінності. Програма трішки відрізнятиметься, але несуттєво. Деталями.

«Конкурс має бути доволі різноманітним і барвистим»

– Пане Олеже, як правило, кожен поважний конкурс має якусь «родзинку», що відрізняє його від інших. Багато хто шукає оту «родзинку», задає собі запитання: чому я маю їхати на цей конкурс? Як Ви відповіли б на запитання: чому треба їхати на конкурс Олега Криси?

– Насамперед, це цікава конкурсна програма. Зараз не можу говорити про програму, вона ще не усталена до кінця. Але загалом…

Наприклад, перший тур: програма виключно для скрипки соло. Від старовинної музики до сучасності, включаючи віртуозні твори і Паганіні, і Венявського і так далі. Це вже досить цікаво.

Другий тур. Він більш-менш стандартний, аби показати різноманітність обдарованих виконавців. Там будуть різні твори, включаючи і віртуозні, і Моцарта, й інші.

І, нарешті, фінал. Вважаю, це дуже цікаво – український твір у фіналі. Список вибору концертів для фіналу yе дуже довгий. Я старався уникнути концертів, які… ну, повсюди грають, на всіх конкурсах… Це дозволить відкрити світу нові українські композиторські імена, нові твори, концерти, популяризувати їх. Це таке бажання сказати, що українська музика – то не лише декілька творів, що їх постійно виконують із року в рік. Ще є великий спектр цікавої музики, яку варто показувати, виконувати, слухати. У тому буде також маленька різниця.

Потім… будуть спеціальні премії. Хоча це є на кожному конкурсі. Але… Я тут у Рочестері створив Фонд імені Лятошинського[13]. Буде премія від Фонду. Може, найкращому українському виконавцю або, може, за найкраще виконання українського твору. Ми ще обдумаємо це, але така премія буде точно. А ще буде е премія особисто від мене. Думаю, будуть якісь ще інші пропозиції.

– Можна почути, прочитати на інтернет-форумах, що на українські конкурсі, як і на конкурси, які проходять в інших пострадянських країнах, нема чого їхати: переможуть конкурсанти, педагоги яких є членами журі... Чи вдасться вам уникнути такої ситуації? Кого Ви запросили у члени жури? Якими критеріями послуговувалися при цьому?

– Не погоджуюся з цим, тому що сам грав на чотирьох конкурсах. Дуже часто бачив, що премії отримували виконавці, педагоги яких не були членами журі. Це сталося й зі мною. Я грав на чотирьох конкурсах, але на двох конкурсах не було мого вчителя Давида Ойстраха.

Про теперішні часи я, може, не поінформований. Напевно, є якісь випадки. Напевно… Але… Завжди є побажання від учасників конкурсу, щоб було якось не так, як сталося… Завжди є хтось незадоволений… І так завжди буде, бо не можна задовольнити всіх. Найлегший шлях – сказати: от, мого педагога не було у журі, тому виграв хтось інший. Не заперечую, що можуть бути якісь виняткові випадки, але на більшості конкурсів усе вирішують справедливо.

На Першому міжнародному конкурсі скрипалів імені Давида Ойстраха, який відбувався в Одесі і де я був головою журі, ми прекрасно працювали й не було жодних проблем.

Сподіваюся, що в нас, на нашому конкурсі з цим усе буде гаразд. До журі конкурсу я запросив людей, яких добре знаю, які дуже чесні, відповідають за свої вчинки. Тож думаю, що буде все гаразд. У нас буде дуже інтернаціональне журі. Будуть знані виконавці з Австрії, Польщі, Франції, Японії, Росії… І з України, очевидно. Таке інтернаціональне журі дає змогу мінімізувати ризики якоїсь суб’єктивності.

«Без менеджменту неможливо розвиватися»

– Конкурс завершується... А далі його переможці нікому не потрібні? Чи маєте намір якось патронувати переможців Вашого конкурсу? Якщо так, то як?

– Конкурс завершується... А далі його переможці нікому не потрібні… На жаль, це правда.

– Ви також відчули це на собі?

– Я був в іншій шкурі: власне після конкурсу мені відкрилися двері. Завдяки конкурсам почав активно концертувати. З різних причин.

По-перше, тоді було менше конкурсів. По-друге, вихід на естраду, на сцену міг відбутися в Радянському Союзі тільки тоді, коли ти завоюєш премію на міжнародному конкурсі. Це було просто таке правило. Як два на два – чотири… Ти мусиш бути лауреатом.

На Заході це абсолютно не було необхідним, тому що є менеджери, є свої способи пропагувати імена.

Зараз, очевидно, конкурс допомагає. Конкурси, особливо великі конкурси – це визнання, це менеджери, це записи, це аудиторії… Але їх стільки є! Їх стільки, що після конкурсу вже навіть не можна запам’ятати імена.

Потім є ще інший бік конкурсів. Конкурс можуть виграти люди, які просто шалено працювали над одним твором, над однією й тією самою програмою. До речі, програми дуже часто повторюються. Знаю категорію людей, які їздили з конкурсу на конкурс із майже однаковими програми. Знаю це, бо був членом журі дев’ятнадцяти конкурсів. Часом на десяти конкурсах бачив тих самих людей. Часом на конкурсах виграють, я сказав би, «спортсмени», підготовлені на 100%. Але... Ти чуєш, що він талановитий, прекрасно готовий, робить усе з технічною довершеністю, має добрий смак… Не можна ні до чого придертися. Але, знаєте… Молоді люди мають наставників. Потім, коли вони починають ставати дорослими, треба вміти самому вивчати твори. І тут починаються величезні проблеми. Виявляється нестача знань, репертуару, інтелекту, певного досвіду. А ще – абсолютна зневага до камерної музики, до історії музики, до мистецтва, літератури тощо. Це моментально чути. Тому люди, які працюють по 10-12 годин і здобувають перемоги –про них іще не можна сказати, що вони вже музиканти. Знаю безліч, безліч імен, які завоювали великі премії. І вони щезли! І знаю людей, які не завоювали премій, але вони великі артисти!

Тож питання про те, потрібні чи не потрібні конкурси, існуватиме стільки, скільки існуватимуть і самі конкурси.

Звичайно, я стежитиму й намагатимуся підтримувати, консультувати учасників конкурсу. Україна, на жаль, не має таких інституцій, як могутні менеджери, які можуть запропонувати гастролі світом. По Україні, думаю, – це ще можливо. Проте вихід на інші країни – проблема. Тож, вочевидь, тут потрібна буде моя поміч. Можу звертатися до менеджерів, давати рекомендації, підштовхувати процес.

– Пане Олеже, Ви зачепили дуже важливу проблему – менеджмент в українській класичній музиці. В українській естраді менеджер, продюсер – це фігура. Думаю, Ви погодитеся, що більшість українських скрипалів не мають свого продюсера, менеджера, оскільки такого інституту в нас просто немає.

– Просто немає… На превеликий жаль. Є просто діяльність філармоній. Вони дуже добре працюють. У силу своїх можливостей. Дуже обмежених, до речі. Такої інституції нема, але треба вчитися це робити: виїхати в інші країни, подивитись, як це робиться і втілити таку інституцію в Україні.

Без менеджменту неможливо розвиватись. Якийсь раз ти можеш зателефонувати знайомим директорам філармоній чи іншим людям… А далі? Далі треба робити щось інше.

Де готувати таких фахівців? Це можуть бути якісь курси. Можливо, треба створити спеціальний факультет. Цим мають займатися фахівці. Наскільки відомо, менеджерів естради готують у Києві в Університеті культури, де готують менеджерів естради. Можливо, там було б доречно вчити й менеджерів класичної музики. Або в університетах… Але цим мають займатися фахівці.

– Ви створили фонд імені Лятошинського у Рочестері. Чим він займається?

– Почну з прикладу. Фонд матеріально підтримав випуск першого у світі диску камерних творів Лятошинського: скрипкова соната і два фортепіанні тріо. Це винятково заслуга нашого фонду. Диск викликав велику увагу критиків і мав дуже гарні відгуки. Але, на жаль, це тільки маленька, дуже маленька частка української музики, яка поширюється за кордоном.

Фонд також допомагає українським студентам, які вчаться в Рочестері. У планах – надавати допомогу молодим виконавцям, які мають українське походження, які тут живуть або сюди приїжджають. А ще їхні поїздки на конкурси, організація концертів тощо…

Наш фонд – це не могутня фінансова організація, проте вона дуже тепла, дуже щира. І допомагає.

«Сподіваюся, що в Україні знайдуться люди, яким не байдужа доля української культури»

– Пане Олеже, повернімося до майбутнього конкурсу. Хто займається його організацією в Україні?

– Передовсім, це громадська організація «Мистецьке об'єднання «Світ класичної музики». Спершу була пропозиція керівника цієї організації пана Сергія Подолянчука. У цій організації працюють професіонали, їхня діяльність тісно пов’язана з музикою.

Очевидно, що великим буде внесок Львівської консерваторії. Керівництво активно підтримує ідею конкурсу. Для перших двох турів конкурсу буде представлено зал, концертмейстери будуть також із консерваторії.

Львівська філармонія теж робить вагомий внесок: надає зал, оркестр.

Філармонія, консерваторія, «Світ класичної музики» і, очевидно, Міністерство культури. Як я вже говорив, була зустріч із паном міністром і було підтверджено підтримку.

– Як гадаєте, в Україні знайдеться багато спонсорів, меценатів для підтримки конкурсу?

– Організаційною роботою займається «Світ класичної музики». Вони мають контакти. Вони вже почали активно звертатися до потенційних спонсорів, меценатів. Сподіваюся, що в Україні, незважаючи на скрутні часи, знайдуться люди й організації, яким не байдужа доля української культури, української музики, зокрема.

«Люди виїжджають, і це величезна втрата для країни, але…»

– Спонсори, меценати… Ви маєте, як мало хто в Україні, можливість порівняти, наскільки різниться ситуація в нас і, наприклад, у США. Чи можна нас порівняти з ними?

– Не можна, тому що маємо великий шмат історії, коли культурою займався виключно уряд. Зокрема, Міністерство культури. У нас ніколи не було ні спонсорів, ні менеджерів і так далі. У США ж ніколи не було міністерства культури. І немає. І, мабуть, не буде. Звичайно, є федеральні кошти, які виділяє уряд, але вони мінімальні. Решта, як правило, на спонсорах. Є спеціальні команди, які займаються винятково збором грошей на потреби культури. Це велика й дуже розповсюджена діяльність. Благочинна. І дуже помічна для спонсорів, тому що вони списують це з податків. Вони на це йдуть, деякі охоче, деякі – не дуже… Вони субсидують навіть такі величезні колективи, як симфонічні оркестри, оперні театри. Це дуже почесно, і це дуже традиційна діяльність.

У нас цього немає з різних причин. По перше, нема традицій. По друге, величезні проблеми, як такі кошти списати з податків. У нас відсутні відповідні закони, наскільки мені відомо.

Від українських митців доводиться чути, що дуже важко переконати законодавців і уряд, бо вони кажуть, мовляв, якщо ми спишемо це з податків, то втратимо надходження до бюджету. Щоправда, ніхто чомусь не рахує втрат від занепаду культури. Знаєте, культуру тяжко вичислити. На жаль, так є. Але все змінюється…

– Чимало молодих українських музикантів, як і Ви свого часу, покидає країну. Які наслідки це матиме для української музичної культури?

– Це питання не таке просте. Вважають, що от люди виїжджають – і це величезна втрата для країни. Очевидно, це втрата! Однак, не дуже часто, але все-таки люди повертаються. Навіть якщо не повертаються назавжди, вони часто бувають на Батьківщині. І зі збагаченим досвідом можуть зробити для неї багато: майстер-класами, концертами... Конкурсом, до речі. Люди набираються досвіду, знань і діляться цим зі співвітчизниками... Тому знаходжу тут і оптимістичні ноти.

«Мій улюблений твір – той, який зараз виконую»

– За що Ви себе картаєте, що могли і не зробили? І чим пишаєтеся?

– Ніхто не ідеальний. На сповіді можна багато про що сказати. Великих гріхів у мене немає… Але гріхи напевно є. Очевидно, щось не довів до кінця у своїй виконавській діяльності. Може, щось не довів в організації свого життя. Це було складно, знаєте, перейти на зовсім інший спосіб життя, в іншу країну з іншими традиціями. Може, щось і втратив. Чогось не дотягнув. Можливо, часом трішки лінився. Знаєте, коли займаєшся активною гастрольною діяльністю, викладацькою, камерною.. Ну, і діти, і сім’я… Щось, може, там не дотягнув, там не встиг… Є певні речі не зроблені, про що, можливо, й жалієш, але то не така катастрофа.

А чим пишаюся?.. Думаю, чим пишатися, краще нехай люди скажуть, а не я.

– І насамкінець, який Ваш улюблений український твір? Який найчастіше слухаєте? До якого маєте найбільшу симпатію?

– Очевидно, що маю симпатії. Це стосується не тільки українського чи інших творів. Я завжди на таке запитання маю дуже точну відповідь. І мені здається, що вона правильна: мій улюблений твір – той, який зараз виконую. Інакше, по-моєму, його не можна виконувати.

Післямова. Концерти – до 70-річчя від дня народження та 50-річчя концертної діяльності Олега Криси з успіхом пройшли у Львові. Та й у Києві також, правда, тільки один концерт, бо організатори чомусь забули про другий, і його – о, леле! – довелося скасувати. Уявляєте?! Нікуди правди діти: це скрипка, а не шансон – тут складно заробити багато і відразу. Тут інші мірки й виміри. Але живемо в такий час і в такій країні…

За подвижницьку працю скрипаль отримав у нагороду квіти (це завжди приємно артисту). Це найвища нагорода для справжнього артиста.

А ще… вітальний лист від міністерства. Теж, можливо, приємно. Але чомусь було ніяково, чомусь згадувалися укази з довжелезними списками орденоносців, лауреатів, заслужених і народних… Не думаю, що це потрібно Олегові Васильовичу – в нього слави вдосталь. Це потрібно нам – українцям. Це мали зробити люди, відповідальні за просування української культури у світ. Шкода, що втрачено черговий шанс, адже ми маємо чим і ким пишатися.

Але радію за те, що здобули ми, ті, хто мав щастя бути на ювілейному концерті Великого Скрипаля і Великого Українця: бачили б ви обличчя людей, щасливих від казкової музики! Це був прекрасний народний ювілей, Маестро Криса, у Вас з’явилося стільки нових шанувальників! Божої Вам благодаті!

Роман Корінець, член Міжнародної федерації журналістів IFAJ

Довідка. Олега Криса – учень Львівської середньої спеціальної музичної школи-інтернату С. Крушельницької (клас Костянтина Михайлова), а також легендарного Давида Ойстраха в Московській консерваторії ім. П. Чайковського. Виступав як соліст у найбільших музичних центрах світу з провідними оркестрами, диригентами і колективами. Був лідером квартету Київської консерваторії, квартету Леонтовича, знаменитого в СРСР струнного квартету Бетховена. Тісно співпрацював з Альфредом Шнітке, Едісоном Денисовим, Софією Губайдуліною, Кшиштофом Пендерецьким, Валентином Сильвестровим, Мирославом Скориком, Євгеном Станковичем, Наталією Рожко, Вірком Балеєм, В’ячеславом Артемовим і Ларрі Сітським, Іваном Карабицем. Був першим виконавцем їхніх творів, багато з яких були написані спеціально для нього. Входив до складу журі багатьох міжнародних конкурсів скрипалів, як-от П. Чайковського, Г. Венявського, Й. Баха, П. Сарасате, Н. Паганіні, Ф. Крейслера, Й. Йоахіма, Д. Ойстраха, Т. Вронського, Чінгтао, Сендаі і Монреалю. Записав понад 40 компакт-дисків на відомих музичних фірмах світу. Володар премій конкурсів імені Венявського, Паганіні, Чайковського, Монреальського конкурсу. Лауреат премії Ленінського комсомолу. Заслужений артист УРСР.

[1] Скорик Мирослав Михайлович – композитор і музикознавець родом зі Львова, Герой України, народний артист України, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка, художній керівник Київської опери. У 1960-1963 роках навчався композиції в аспірантурі Московської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського під керівництвом проф. Д.Кабалевського.

[2] Станкович Євген Федорович – український композитор родом із Закарпаття. Голова Національної спілки композиторів України, заслужений діяч мистецтв УРСР, народний артист УРСР (1986), Герой України, лауреат премії ім. М.Островського, Державної премії ім. Т. Г.Шевченка, премії Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО, премії конкурсу Європейського радіо, міжнародних премій за музику до кінофільмів.

[3] Карабиць Іван Федорович – український композитор, диригент, музично-громадський діяч родом із Донеччини. Народний артист України. заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії Ленінського комсомолу, лауреат Республіканської премії ім. М. Островського, лауреат Всесоюзного конкурсу композиторів.

[4] Штогаренко Андрій Якович – композитор, педагог, музично-громадський діяч родом із Дніпропетровшини. Заслужений діяч мистецтв УРСР, народний артист УРСР), народний артист СРСР , Герой Соціалістичної Праці, лауреат Сталінської премії (1946, 1952). Лауреат Державної премії УРСР ім. Шевченка (1974).

[5] Ойстрах Давид Федорович – радянський скрипаль, альтист, диригент і педагог родом з Одеси. Народний артист СРСР, Лауреат Ленінської і Сталінської премій. Його учнями були син Ігор, Валерій Клімов, Віктор Пікайзен, Семен Снітковський, Олег Каган, Михаїл Готсдінер, Леонарда Бруштейн, Леонід Фейгін, Ліана Ісакадзе, Гідон Кремер, Олег Криса та інші видатні скрипалі.

[6] Губаренко Віталій Сергійович – український композитор родом із Харкова. Лауреат Республіканської комсомольської премії імені М. Островського, заслужений діяч мистецтв УРСР, лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка (1984), народний артист України.

[7] Кожухар Володимир Маркович – диригент. Відомі всьому світу виконавці виступали з оркестром під керуванням Володимира Кожухаря: Давид Ойстрах, Лев Оборін, Яків Флієр, Гідон Кремер, Святослав Ріхтер, Станіслав Нейгауз, Мстислав Ростропович, Олег Криса, Богодар Которович та інші. Головний диригент Національної опери України імені Т.Г.Шевченка, народний артист Росії, народний артист України, професор Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського.

[8] Сильвестров Валентин Васильович – композитор родом із Києва. Лауреат Міжнародної премії ім. С.Кусевицького (США), Міжнародного конкурсу композиторів «Gaudeamus» (Нідерланди), Державної премії України ім. Т.Шевченка, Народний артист України.

[9] Наталія Рожко – сучасний український композитор і піаніст, член Національної спілки композиторів України. В її доробку – симфонічні і камерні твори, хорова музика, музика до театральних вистав і художніх кінофільмів, романси і пісні.

[10] Сіренко Володимир Федорович —головний диригент і художній керівник Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України, Народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв Росії

[11] Шнітке Альфред Гаррійович – композитор, піаніст, теоретик музики і педагог, один з найзначніших музичних діячів кінця XX століття, головна фігура «радянського музичного авангарду».

[12] Балей Вірко (Балей Вірослав Петрович) – українсько-американський диригент, піаніст, композитор, музичний діяч родом із Львівщини. З 1949 живе у США. Професор Невадського університету в Лас-Вегасі. Багаторазово гастролював в Україні. Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, (1996), удостоєний цієї нагороди першим серед американців.

[13] Лятошинський Борис Миколайович – композитор, диригент і педагог родом із Житомира. Один з основоположників модерного напрямку в українській музиці. Виховав нову плеяду композиторів таких як І. Шамо, В. Сильвестров, І. Карабиць, Є. Станкович, О. Канерштейн. Заслужений діяч мистецтв УРСР, народний артист УРСР, лауреат державних премій СРСР та УРСР ім. Т. Г. Шевченка.